Методологія кримінологічних досліджень: в пошуках нових парадигм

Анотація

Стаття узагальнює сучасні парадигмальні уявлення в кримінології та кримінальному праві, від кількісних методів дослідження до валідації через призму методології креативного розвитку та адаптації теорії креативного руйнування до сучасних кримінологічних парадигм. Пропонується динамічний підхід до оновлення кримінологічної методології, що передбачає корекцію помилкових механізмів генерації даних для послідовного формулювання нових, валідних підходів до кримінального інжинірингу.

Наголос робиться на підтриманні балансу прав між суб’єктами кримінально-правових відносин, переході до ціннісно-орієнтованої юстиції, контекстуалізованої криміналізації та процесуальної ефективності (ECtHR, Helme v. Estonia, 2025). Методологічний розділ включає якісні методи (Einat, 2025: інтерв’ю, етнографія для з’ясування «чому» та «як» відбувається злочин); типові помилки новачків (зрівняння статистики з реальністю, кореляція проти причинності, латентність, політична вибірковість); гомеокінетичний підхід (Iberall, 1972), що концептуалізує злочин як обмін речовиною, енергією та інформацією у системі «правопорушник–жертва–середовище», з супутньою критикою за макрорівневий редукціонізм у кримінальному інжинірингу та недостатню емпіричну перевірюваність.

Додаткову увагу приділено епістемологічним обмеженням сучасних даних про злочинність, включно з алгоритмічною неправильною класифікацією у звітності про злочини на цифрових платформах, зростаючою нестабільністю постконфліктних кримінальних траєкторій та спотворенням суспільного сприйняття ризику через медійне підсилення злочинності.

Стаття аргументує необхідність інтегрованої моделі кримінологічного дослідження, яка поєднує надійний кількісний дизайн, триангуляційні якісні методи та ітеративні цикли валідації, щоб уникнути методологічного дрейфу та забезпечити стійкість теорій у швидко трансформуючійся соціальній реальності.

З кримінально-правової перспективи стаття висвітлює зростаючу роль контекстуальної пропорційності, особливо у перехідних державах, де надмірна криміналізація та вибіркове застосування норм можуть підривати суспільну довіру та легітимність інституцій. Запропонована структура підкреслює взаємодію між підставами криміналізації, орієнтованою на жертву юстицією та еволюцією практики ECtHR щодо процесуальної справедливості та мінімальних стандартів послідовності у застосуванні примусових повноважень.

Для України ключовими викликами є постконфліктна реінтеграція, денормалізація та деромантизація насильства, а також регулювання нових категорій технологічно-обумовлених злочинів. Особливий акцент робиться на необхідності ідентифікації, валідації та корекції системних упереджень у даних правоохоронних органів, вдосконалення медійного індексу злочинності для відображення реальних моделей жертвування та узгодження реформ кримінальної юстиції з принципами ЄС: субсидіарності, пропорційності та сталості через орієнтовану на жертву юстицію.

Стаття завершується закликом до більшої методологічної уважності у зборі та інтерпретації даних, узгоджених із новими парадигмами, орієнтованою на жертву юстицією та інтеграцією практики ECtHR у сталий розвиток кримінальної юстиції України.