Вісник асоціації кримінального права України

Виключення кримінальної відповідальності: механізм кримінально-правового регулювання

Інна Анатоліївна Вишневська — 2024-07-09

Питання кримінально-правового регулювання правовідносин, основною метою якого є врегулювання правовідносин, що виникають між державою та особою, яка вчинила кримінальне правопорушення, щодо покладення на неї кримінальної відповідальності або звільнення від такої відповідальності, неодноразово ставало предметом дослідження науковців у науці кримінального права. Водночас на випадки, коли правовідносини між державою і особою виникають внаслідок заподіяння шкоди об’єкту кримінально-правової охорони діянням, що не є кримінальним правопорушенням, таке кримінально-правового регулювання не поширюється. У зв’язку із цим можливо виділити некласичний тип кримінально-правового регулювання, одним з видів якого є врегулювання відносин, що виникають у випадках виключення кримінальної відповідальності.

У статті досліджено механізм такого регулювання та його елементи: юридична норма, юридичний факт, відповідні правовідносини (та їх зміст), а також акт реалізації прав та обов’язків суб’єктів таких правовідносин. Встановлено специфічні риси кримінально-правового регулювання правових відносин, що виникають у випадку виключення кримінальної відповідальності

Пропорційність врахування обтяжуючих та пом’якшуючих обставин при кваліфікації та призначенні покарання

Лілія Юріївна Тімофєєва — 2024-07-09

У статті досліджуються прикладні аспекти реалізації принципу пропорційності у кримінальному праві.

З’ясовано, що дотримання принципу пропорційності є однією з основних вимог справедливості та правосуддя, у тому числі визначення покарання та його розміру покарання. Цей принцип є логічною основою покарання і фактором його легітимності.

Встановлено необхідність вироблення критеріїв щодо застосування принципу пропорційності. Зокрема мають враховуватись як обставини, які обтяжують відповідальність особи, так і пом’якшують її. Несправедливим та непропорційним слід вважати не застосування пом’якшуючих обставин, коли це необхідно та безпосередньо стосується справи. Також несправедливим та непропорційним слід вважати застосування пом’якшуючих обставин, коли такі обставини не стосуються вчинення кримінального правопорушення. Також це стосується неможливості ставлення у вину обтяжуючих обставин, коли вони не охоплюються конкретною справою та умислом особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.

Аргументовано, що наявність алгоритмів під час кваліфікації та призначенні покарання (застосування засобів кримінально-правового впливу, іншої реакції на протиправне діяння) сприяють повній, точній та об’єктивній (виходячи із врахування обставин справи) кваліфікації вчиненого діяння. Така кваліфікація, в свою чергу, сприяє індивідуалізації, диференціації кримінальної відповідальності, призначенню справедливого та пропорційного покарання (іншої реакції на протиправне діяння), виходячи із обставин справи. Зокрема, при створенні таких алгоритмів необхідно враховувати конкретний вплив пом’якшуючих та обтяжуючих обставин на кваліфікацію та призначення покарання за кримінальне правопорушення.

На основі судової практики Верховного Суду встановлено, що кваліфікація крадіжок в умовах воєнного стану у будь-якому розмірі (зокрема у мінімальному) за ч. 4 ст. 185 КК України є не пропорційним засобом впливу.

Воєнний стан як обставина, що обтяжує покарання

Людмила Олександрівна Мостепанюк — 2024-07-09

Стаття присвячена з’ясуванні сутності і виявленню недоліків такої обтяжуючої покарання обставини, як вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій. Розкрито сутність обставин, які обтяжують покарання, що полягає у підвищенні ступеня суспільної небезпечності особи винного або вчиненого нею кримінального правопорушення, що в подальшому є підставою для призначення більш суворого покарання. Охарактеризовані обов’язкові ознаки юридичної природи обтяжуючих обставин. Вказано на різний правовий характер обтяжуючих та кваліфікуючих обставин: наявність обставини, що обтяжують покарання в статті Особливої частини Кримінального кодексу України в якості ознаки кримінального правопорушення, що впливає на його кваліфікацію, не може ще раз враховуватися при призначенні покарання як обставина, що його обтяжує.

Констатовано, що воєнний стан як обставина, яка обтяжує покарання, має місце при використанні найбільш несприятливого для суспільства часу та умов з метою полегшення вчинення злочину. Проаналізовано наукову дискусію з приводу відмежування термінів «воєнний стан», «надзвичайний стан», «бойова обстановка», «особливий період». Аргументовано висновок про ширший зміст терміну «особливий період», ніж «воєнний стан». Зазначено про взаємозв’язок вказаних термінів та відмінність між ними: особливий період охоплює воєнний стан, при цьому воєнний стан є одночасно і особливим періодом.

Акцентовано увагу на виявленій прогалині: обтяжуюча покарання обставина «вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій» стосується лише злочину. Підтверджено відсутність кримінально-правового регулювання визнання обставиною, що обтяжує покарання, вчинення кримінального проступку в умовах воєнного стану. Набула подальшої підтримки раніше висловлена пропозиція про необхідність внесення змін у п. 11 ч. 2 ст. 67 Кримінального кодексу України щодо заміни слова «злочин» на «кримінальне правопорушення» та розуміння терміну «особливий період» як такий, що охоплює термін «воєнний стан».

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання для проходження військової служби (коментар закону та критичний аналіз його приписів)

Володимир Ілліч Тютюгін — 2024-07-09

У статті надається науково-практичний коментар нових норм кримінального законодавства України, які стосуються застосування інституту умовно-достроковому звільненню від відбування покарання щодо засуджених, які виявили бажання проходити військову службу за контрактом в особливий період ‒ під час проведення мобілізації та/або дії воєнного стану.

Розглядаються проблемні питання застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання стосовно такої категорії осіб, висловлюється ряд критичних зауважень, які стосуються передумови, підстави та правових наслідків такого звільнення.

Зокрема, зазначається, зо закон обмежує застосування цього виду умовно-дострокового звільнення випадками засудження і відбування лише таких основних і строкових видів покарань, як обмеження волі або позбавлення вол і тим самим невиправдано виключає можливість такого звільнення від такого виду покарання, як виправні роботи.

Звертається увага і на те, що в законі встановлюється заборона га умовно-дострокове звільнення від такого додаткового виду покарання, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, що у деяких випадках може негативно позначитися на ефективності проходження такими особами військової служби .

Відмічається, що багато питань і критичних зауважень викликає і перелік тих кримінальних правопорушень, засудження за які виключає можливість умовно-дострокового звільнення від відбування покарання осіб, які їх вчинили. Незрозуміло, яким критерієм відбору керувався законодавець, коли включив до цього переліку, наприклад, умисне вбивство двох або більше осіб, але допустив таке звільнення щодо осіб, засуджених за умисне вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності. Викликає заперечення і позиція законодавця стосовно можливості умовно-дострокового звільнення осіб, які засуджені за бандитизм, посягання на життя судді, дезертирство, мародерство і цілу низку інших умисних тяжких і особливо тяжких злочинів.

У статті надається і науковий коментар і статті Особливої частини Кримінального кодексу, яка встановлює відповідальність за ухилення особи, яка було умовно-достроково звільнена від відбування покарання, від укладення контракту для проходження військової служби. Вказується на недоліки змісту її диспозиції, пропонується її нова редакція.

У статті використані матеріали станом на 1 червня 2024 року.

Реалізація “права на надію” для довічно засуджених в Україні: аналіз судової практики

Ганна Карачевська — 2024-07-09

У статті проаналізовано судову практику за 2022-2023 рр. щодо перегляду покарання довічно засуджених в Україні з метою забезпечити їхнє “право на надію”.

Проаналізовано становлення сучасного міжнародного стандарту щодо “права на надію”, який вимагає забезпечити реальну перспективу звільнення довічно засудженого через перегляд призначеного покарання. У статті наведені основні правові позиції ЄСПЛ щодо цього виду покарання, зокрема у справі Petukhov v. Ukraine. Вказане рішення призвело до змін у кримінальному законі щодо ст. 81 та 82 КК України.

Визначено основні критерії забезпечення “права на надію” - прозорість, передбачуваність, ефективність перегляду довічного ув’язнення. Ефективність оцінено крізь призму судової практики. Виділено основні підходи до розгляду справ, пов’язаних із скороченням довічного позбавлення волі до та після набрання чинності змінами до КК України. Проаналізовано рішення щодо умовно-дострокового звільнення від довічного позбавлення волі та його заміни більш м’яким покаранням. Виявлено, що майже 40% клопотань про заміну довічного позбавлення волі задоволені, довічне ув’язнення засуджених у відповідних справах замінене на строкове позбавлення волі від 15 до 20 років.

Констатовано, що довічне позбавлення волі в Україні може бути скороченим. З огляду на двоступеневий механізм звільнення від довічного ув’язнення, таке скорочення свідчить про ефективність перегляду цього покарання в майбутньому, але не для тих довічно засуджених, які вже відбули понад 25 років позбавлення волі.

Кримінологічні показники кримінально караного порушення правил охорони вод

Анна Лацько — 2024-07-09

У статті висвітлено різні підходи до визначення сутності поняття кримінальних правопорушень проти довкілля (екологічної злочинності), наведено класифікацію їх показників. Досліджено основні кримінологічно значущі показники кримінального правопорушення, передбаченого ст. 242 КК України. Піддано аналізу місце кримінально караних правопорушень правил охорони вод України в структурі кримінально караних правопорушень проти довкілля.

Досвід Грузії і Молдови щодо встановлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність на тимчасово окупованих територіях

Олексій Володимирович Зайцев — 2024-07-09

Стаття присвячена вивченню законодавчого досвіду Молдови та Грузії щодо встановлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність на тимчасово окупованих територіях. Республіка Молдова у 1992 р. втратила контроль над Придністровським регіоном, а Грузія у 2008 р. – над Абхазькою Автономною Республікою та Цхінвальським регіоном. Окупація з боку російської федерації має характер «активного» контролю над утвореними на цих територіях псевдо-державами «Придністровська Молдавська Республіка», «Республіка Абхазія» та «Республіка Південна Осетія».

КК Молдови, не зважаючи на тривалу окупацію Придністров’я, не згадує про окуповані території, не містить у тексті поняття «колабораціонізм». Водночас, новелою є доповнення кримінального законодавства у 2023 р. терміном «антиконституційний суб’єкт», під яким розуміють владу, створену на території Молдови на порушення конституції держави і невизнану відповідно до норм міжнародних договорів. Залежно від мети співпраця громадян Молдови із цим суб’єктом дає підстави для кваліфікації як зрада батьківщині, змова проти Республіки Молдова або сепаратизм.

Законодавець Грузії визнав незаконність як будь-яких органів на окупованих територіях, так і результатів їх діяльності (за деякими виключеннями). КК Грузії містить окрему главу «Порушення правового режиму окупованих територій», однак кримінальна відповідальність настає тільки у випадках порушення порядку входу (в’їзду) на окуповані території та здійснення на окупованих територіях забороненої економічної діяльності. Водночас, визначено види економічної діяльності, які дозволено здійснювати на окупованих територіях.

Звертається увага на фрагментарність кримінально-правової заборони співпраці громадян з окупаційним режимом у кримінальному законодавстві Молдови і Грузії. Це пояснюється специфічним характером окупації, коли формально на територіях проголошено існування самостійних держав, які перебувають під тотальним (політичним, фінансовим, військовим) контролем з боку держави-агресора. Подібний режим окупації існував на території окремих районів Донецької і Луганської областей в Україні протягом 2014-2022рр., коли судова практика йшла шляхом застосування ст. 258-3 КК України у разі співпраці громадян України з терористичними організаціями «донецька народна республіка» та «луганська народна республіка».

Система кримінальних правопорушень, пов’язаних із гендерно зумовленим насильством в умовах збройного конфлікту (воєнного стану)

Анна Сергіївна Політова — 2024-07-09

У статті проводиться аналіз системи кримінальних правопорушень, пов’язаних із гендерно зумовленим насильством в умовах збройного конфлікту (воєнного стану). Зазначається, що єдиного підходу щодо визначення «гендерно зумовленого насильства» не існує як у міжнародному, так і національному законодавстві. Запропоновано авторське визначення гендерно зумовленого насильства в умовах збройного конфлікту (воєнного стану).

Здійснено аналіз міжнародних документів, які розкривають форми (види) діянь, які відносяться до гендерно замовленого насильства взагалі, та гендерно зумовленого насильства в умовах збройного конфлікту та визначено перелік, які криміналізовано у Закон України про кримінальну відповідальність.

Автором виділено специфічні ознаки гендерно зумовленого насильство в умовах збройного конфлікту (воєнного стану): потерпілими від такого насильство є цивільне населення, військовослужбовці з обох сторін конфлікту та військовополонені; мають місце різні моделі та мета вчинення таких протиправних діянь, наприклад, «очищення» території від місцевих мешканців, отримання інформації, принизити та залякати цивільне населення, показати своє домінування, примусити до співпраці тощо; масштабність вчинення таких діянь; такі діяння є порушенням норм міжнародного права (міжнародного гуманітарного права, міжнародного права прав людини і міжнародного кримінального права).

Зроблено висновок, що в основу систему кримінальних правопорушень, пов’язаних із гендерно зумовленим насильством в умовах збройного конфлікту (воєнного стану), може бути покладено класифікацію залежно: від об’єкта посягання (7 видів за родовим об’єктом) та суб’єкта посягань (3 види – загальний; спеціальний; загальний та спеціальний); за об’єктивною стороною (2 види – суспільно небезпечне діяння (дії або бездіяльності) та суспільно небезпечної дії).

Особливості об’єкта кримінального правопорушення, передбаченого ст. 150-1 Кримінального кодексу України

Інна Валеріївна Поштаренко — 2024-07-09

Стаття присвячена аналізу об’єкту кримінального правопорушення, передбаченого ст. 150¹Кримінального кодексу України «Використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом». Запропоновано визнавати родовим об’єктом аналізованого кримінального правопорушення сукупність конституційних прав і свобод на вільний розвиток особистості. Виокремлено основний безпосередній (відносини, що забезпечують нормальний фізичний та психічний розвиток малолітньої дитини, а також свободу від використання її в будь-якій формі асоціальної діяльності), обов’язковий додатковий безпосередній об’єкт (відносини, які гарантують належний освітній рівень малолітніх дітей) та факультативний додатковий безпосередній (відносини в сфері охорони фізичного і психічного здоров’я, а також честь і гідність малолітньої дитини) об’єкти кримінального правопорушення, передбаченого ст. 150¹Кримінального кодексу України.

Визначено гідність як розуміння цінності кожної фізичної особи в якості унікальної біопсихосоціальної цінності; честі – як позитивної соціальної оцінки особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. Доведено, як свідчить аналіз понять «воля», «честь» та «гідність», що використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом не спричиняє шкоду ані її честі, ані її гідності. Запропоновано визнавати, що використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом є кримінальним правопорушенням, яке ставить під загрозу нормальний фізичний і моральний розвиток малолітньої дитини, а не її волю, честь чи гідність.

Встановлено місце кримінального правопорушення, передбаченого ст. 150¹КК, в структурі норм Кримінального кодексу України. Для удосконалення норм чинного Кримінального кодексу України запропоновано ряд змін і доповнень з урахуванням положень кримінально-правової науки стосовно їх доцільності та обґрунтованості.

Аналіз зарубіжного законодавства щодо кримінальної відповідальності за умисне знищенням чи пошкодження майна

Микита Володимирович Мартишко — 2024-07-09

Стаття присвячена правовому аналізу зарубіжного законодавства країн Європи щодо кримінальної відповідальності за знищення або пошкодження майна, що є доволі актуальним для розвитку українського кримінального законодавства в умовах євроінтеграції. Увагу у дослідженні зосереджено на аналізі положень закону про кримінальну відповідальність країн романо-германської правової сім’ї, а саме закону про кримінальну відповідальність: Азербайджану, Болгарії, Грузії, Данії, Іспанії, Латвійської Республіки, Литви, Нідерландів, Німеччини, Польщі, Сан-Марино, Франції, Швейцарії, Швеції. Зроблено висновок про те, що на теперішній час більшість національних законодавців у кримінальних кодексах, в розділі кримінальні правопорушення проти власності, закріпили кримінально-правову заборону за знищення чи пошкодження майна як загальну норму. Водночас у кодексах деяких країн існує відповідальність за умисне знищення чи пошкодження майна у вигляді спеціальної норми. У кримінально-правових нормах деяких зарубіжних країн в диспозиції статті відсутня вказівка на знищення чи пошкодження чужого майна загальнонебезпечним способом, в тому числі шляхом вибуху, підпалу, не конкретизовано суспільно небезпечні, розміри заподіяної шкоди. Деякі Кримінальні кодекси зарубіжних країн містять ознаки складу злочину умисного знищення чи пошкодження майна, які відсутні в українському кримінальному законі, зокрема предмет, мотиви, спеціального суб’єкта кримінального правопорушення. Вид і розмір покарання в законі про кримінальну відповідальність зарубіжних країн, як і в Кримінальному кодексі Україні, залежить від тяжкості злочину, розмірів завданої шкоди, способу вчиненого злочину. Порівняльно-правовий аналіз зарубіжного кримінального закону дозволяє зробити висновок про недоцільність буквального запозичення зарубіжного досвіду українським законодавцем.

Рекриміналізація товарної контрабанди і супутні законодавчі новели: критичний аналіз

Олександр Олексійович Дудоров — 2024-07-09

Статтю присвячено аналізу окремих положень Закону України від 9 грудня 2023 р. «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо криміналізації контрабанди товарів», на підставі якого відновлено кримінальну відповідальність за товарну контрабанду і запроваджено низку інших новел. При здійсненні пропонованого аналізу наголос зроблено на порівнянні кримінально-правових положень вказаного Закону і законопроєкту «Про внесення змін до Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо криміналізації контрабанди товарів та підакцизних товарів, а також недостовірного декларування товарів» (реєстр. № 5420 від 23.04.2021), а так само на з’ясуванні того, якою мірою у законотворчій діяльності у цьому разі взято до уваги здобутки кримінально-правової науки і зауваження парламентських експертів.

Виявлено недоліки конструювання заборон, присвячених відповідальності за різні види контрабанди – культурних цінностей та зброї, лісоматеріалів і цінних порід дерев, товарів, підакцизних товарів (статті 201, 201-1, 201-3, 201-4 Кримінального кодексу України, відповідно). З’ясовано окремі неузгодженості цих кримінально-правових приписів із положеннями регулятивного (митного) законодавства.

За результатами проведеного дослідження висунуто конкретні пропозиції, спрямовані на вдосконалення кримінального закону. Зроблено застереження стосовно того, що сформульовані пропозиції de lege ferenda концептуально не змінюють той варіант нормативного забезпечення кримінально-правової протидії контрабанді, який знайшов відбиття у Законі від 9 грудня 2023 р. та який фахівцями (включаючи авторів статті) загалом сприймається критично.

Вогнепальна зброя, бойові припаси, вибухові речовини: проблемні питання визначення у ст. 262 та ст. 410 Кримінального кодексу України

Олена Іванівна Матюшенко — 2024-07-09

Стаття присвячена визначенню особливостей вогнепальної зброї, бойових припасів, вибухових речовин як предметів кримінальних правопорушень, передбачених ст. 262 та ст. 410 Кримінального кодексу України. Вказано, що спільними предметами для означених норм (ст. 262 та ст. 410 КК) є вогнепальна зброя, бойові припаси та вибухові речовини. Констатовано відсутність єдиного підходу до визначення поняття «зброя» та здійснено аналіз наукових думок щодо її дефініції. Проаналізовано міжнародно визнану дефініцію вогнепальної зброї.

Проаналізовано положення ряду чинних нормативно-правових актів, в яких визначаються та класифікуються вогнепальна зброя, бойові припаси, вибухові речовини. Визначено, що бойові припаси є видом зброї, а вибухові речовини – одним із видів бойових речовин.

Вивчено Проекти Законів України «Про право на цивільну вогнепальну зброю», реєстр. № 5708 від 25.06.2021 р. та «Про право на самозахист та володіння цивільною вогнепальною зброєю», реєстр. № 5708-1 від 13.07.2021 р., метою яких є забезпечення права громадян на активний особистий захист життя та здоров’я від злочинних посягань за допомогою вогнепальної зброї, а також приведення існуючого нормативного регулювання поводження зі зброєю у відповідність до Конституції України, посилення дотримання режиму законності в питаннях визначення правового режиму власності на зброю, закріплення прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб щодо виробництва, набуття, володіння, розпорядження та використання зброї і боєприпасів, врегулювання інших суспільних відносин, що безпосередньо з цим пов’язані. Визначено відмежування у положеннях законопроектів між поняттями зброї, вогнепальної зброї та бойових припасів.

Зроблено висновок про необхідність законодавчого закріплення поняття предметів злочинів, що порушують правила поводження з предметами, які становлять підвищену небезпеку. Доведено слушність пропозиції щодо розширення кола предметів у злочині, передбаченому ст. 262 КК шляхом включення до них інші бойові речовини, що, як доведено в статті, охоплюють вибухові речовини. Акцентовано увагу на обґрунтованості такої позиції і необхідності її реалізації для удосконалення норм КК.

Суб’єкти кримінальних правопорушень проти безпеки руху та експлуатації транспорту: досвід республіки Казахстан

Ірина Радковська — 2024-07-09

У статті досліджується кримінальне законодавство Республіки Казахстан з метою виявлення особливостей кримінальної відповідальності за транспортні кримінальні правопорушення та розглядається можливість імплементації окремих положень до кримінального законодавства України. Так, зокрема, встановлено, що, регламентуючи вік кримінальної відповідальності, законодавець Республіки Казахстан передбачив застереження щодо вікової осудності. Вважаємо, що дане положення може бути запозичене до чинного КК України шляхом доповнення ст. 22 КК України. Окрім того, у виняткових випадках, КК Республіки Казахстан передбачає можливість застосування довічного позбавлення права керувати транспортними засобами. Аналізуючи положення Особливої частини КК Республіки Казахстан, зазначимо, що у 2019 році кодекс було доповнено ст. 345-1, яка передбачає відповідальність за порушення правил дорожнього руху або експлуатації транспортних засобів особою, яке керує транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного та (або) токсичного сп’яніння. Також звертає на себе увагу ст. 346 КК Республіки Казахстан, яка передбачає відповідальність за керування транспортним засобом особою, яка позбавлена права керувати транспортними засобами і перебуває у стані алкогольного, наркотичного та (або) токсичного сп’яніння, а також за передачу керування транспортним засобом зазначеній особі або допуск такої особи до керування транспортним засобом. За вчинення даного правопорушення, навіть без настання наслідків, передбачене додаткове покарання у виді довічного позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Вважаємо, що запровадження такого суворого покарання ще раз свідчить про підвищену суспільну небезпечність кримінального правопорушення та особи, яка його вчиняє. Встановлено, що ст. 347 КК Республіки Казахстан передбачає відповідальність за залишення місця дорожньо-транспортної пригоди та запропоновано, з огляду на підвищену суспільну небезпечність даного діяння, передбачити його у якості обтяжуючої обставини у ст. 286 КК України. Результати проведеного дослідження можуть використовуватися для уточнення теоретичних положень кримінального права, а практичне значення полягає у можливості підготовки пропозицій щодо імплементації позитивного досвіду зарубіжних держав в українське законодавство.

Історія розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна захисника чи представника особи

Тетяна Сергіївна Любченко — 2024-07-09

У статті зроблено спробу визначення особливостей історичного розвитку законодавства про кримінальну відповідальність за умисне знищення або пошкодження майна захисника чи представника особи.

Констатовано, починаючи з ХVIII ст., чітке закріплення норм щодо охорони учасників судового процесу в особі суддів від кримінально-протиправних посягань. Розширення системи злочинів проти власності, що стосувалися знищення чи пошкодження чужого майна та удосконалення їх класифікації, стало ключовою особливістю кримінального права кінця ХVIII – початку ХІХ ст.ст.

Визначено диференціацію кримінальної відповідальності за пошкодження майна на два види: будь-яким способом і загально небезпечним способом (шляхом підпалу, підтоплення, вибуху) та залежно від видів об’єктів власності, що характерно для положень Кримінального кодексу (далі – КК) УСРР 1922 р. Залежно від виду потерпілого встановлювалася кримінальна відповідальність у нормах КК УРСР 1927 р.: за умисне знищення чи пошкодження майна, що належало державі, громадянам і кооперативним організаціям чи підприємствам. Обґрунтовано наявність диференціації кримінальної відповідальності за знищення чи пошкодження майна лише залежно від форми власності (державна, колективна, приватна, що здійснювалося без вказівки на види потерпілих осіб) та форми вини у нормах КК УРСР 1960 р. Доведено відсутність кримінально-правової охорони адвоката, захисника чи представника особи у законодавчих актах ХХ ст. включно до 1991 р.

Доведено, що першою нормою, яка передбачала кримінальну відповідальність за умисне знищення чи пошкодження майна певних категорій осіб у зв’язку з їх службовою діяльністю, стала ст. 189-5 КК 1960 р. Потерпілими у даній статті визначалися лише судді та працівники правоохоронних органів. Згодом потерпілими від даних дій стали визнаватися, окрім вказаних осіб, народні засідателі, працівники прокуратури, органу внутрішніх справ чи безпеки, а також їх близькі родичі.

Зроблено висновок про початок розвитку зазначених норм лише з переходом України від тоталітарного режиму до демократичного, що поступово призводив до зміни системи цінностей в суспільстві та забезпечив у кримінальну-правову охорону захисника чи представника особи при виконанні професійних обов’язків.

Поняття суб'єкта кримінального правопорушення

Юрій Васильович Гродецький — 2024-07-09

Розглядається проблема використання законодавцем України різних назв особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. Встановлено, що синонімічний ряд «особа, яка підлягає кримінальній відповідальності», «суб’єкт кримінального правопорушення», «суб’єкт правопорушення», «особа» та «винний» доцільно було б замінити одним словосполученням «суб’єкт кримінального правопорушення». Утім, можна допустити поряд з використанням цього словосполучення ще й вживання більш короткого, а через це й більш зручного, слова «особа».

Досліджується ознаки суб’єкта кримінального правопорушення: 1) фізична особа; 2) осудність особи; 3) вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Проаналізовано питання визнання юридичних осіб суб’єктами кримінального правопорушення.