Вісник асоціації кримінального права України

Відмова від концепції суспільної небезпечності діяння і її вплив на механізм кримінально-правового регулювання

Михайло Олексійович Теплюк — 2025-12-20

Стаття присвячена питанням визначення ролі і місця поняття «суспільна небезпечність діяння» у формуванні та реалізації закону про кримінальну відповідальність.

Автори аналізують наукові джерела, у яких висвітлюються ідеї відмови від концепції суспільної небезпечності діяння у чинному законодавстві, всебічно розглядають та критикують аргументи, що наводяться на користь таких ідей.

У статті розглянуті питання, де законодавцю брати орієнтири для вирішення питання розмежування різних видів відповідальності, до яких суб’єктів звернені окремі норми Кримінального кодексу України, досліджено функціональне навантаження матеріального та формального визначень кримінально караного діяння, вплив їх наявності або відсутності на формування тексту закону про кримінальну відповідальність, а також на практику застосування останнього, розглянуто концептуальні питання зв’язку між формулюванням визначення кримінально протиправного діяння і вирішенням завдань закону про кримінальну відповідальність, розглядаються концептуальні питання контролю за застосуванням кримінальної репресії інструментами кримінального закону, зокрема механізми змістовної та процедурної легітимності тексту закону. Обґрунтовується теза про те, що такі ознаки кримінальної протиправності діяння як протиправність і суспільна небезпечність є механізмами, що забезпечують або сприяють забезпеченню змістовної легітимності закону і їх необхідно розглядати у сукупності. Досліджується взаємозв’язок між матеріальним та формальним визначенням кримінальної протиправності діяння та застосуванням кримінального закону за аналогією, а також взаємозв’язок між поняттями «застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією» та «помилка кваліфікації». Обґрунтовується теза про те, що суспільна небезпечність діяння не є предметом доказування у кримінальному провадженні. Крім того, здійснено аналіз ключових положень проекту Кримінального кодексу України, розробленого робочою групою з питань розвитку кримінального права, зокрема наведено порівняння завдань, визначених у Концепції, із їх реалізацією у тексті проекту та спрогнозовано практику правозастосування, засновану на такому тексті.

Нормативне закріплення принципів кримінального права

Лілія Юріївна Тімофєєва — 2025-12-20

У статті розглянуто питання необхідності нормативного закріплення принципів кримінального права. З’ясовано, що нормативне вираження у законі принципів кримінального права (які можливо чітко та визначено передбачити) може безпосередньо впливати на практику правозастосування та правотворчість.

Обґрунтовано переваги та недоліки нормативної форми закріплення принципів. Встановлено, що одною з переваг є можливість посилатись на положення, які стосуються принципів в частині відповідності певних законодавчих змін, практики правозастосування тощо. Це зокрема може позитивно впливати на стабільність кримінально-правової політики. Недоліком є обмеженість закріплених законодавчих положень, окремі аспекти яких (або тлумачення таких положень) також можуть використовуватись для обґрунтування окремих приватних інтересів.

Аргументовано необхідність врахування динамічного характеру принципів та їх адаптивність до сучасних умов, практики, конкретних обставин. Це не є перепоною у їх нормативному закріпленні.

Обґрунтовано, що відсутність нормативного закріплення принципів у КК України не перешкоджає їх застосуванню посилаючись на міжнародні та європейські норми, рішення Конституційного Суду України, правові позиції Європейського суду з прав людини, Європейського суду справедливості тощо.

В законодавстві потрібно закріплювати принципи, які будуть мати безпосередній вплив на практику правотворчості та правозастосування. Зокрема серед таких принципів слід виокремити принципи пропорційності, законності, гуманізму, рівності всіх перед законом і судом, індивідуалізації кримінальної відповідальності. Ці принципи кримінального права мають такий вплив на практику.

Закріплюючи принцип пропорційності слід обов’язково зазначити його складові. Порушення принципів на етапі законотворчості повинно мати за собою наслідком виключення відповідного положення або зміна його редакції; на етапі правозастосування – перегляд відповідного рішення, його скасування, ініціювання змін до законодавства тощо.

Запропоновано редакцію деяких принципів, зокрема принципу пропорційності. Удосконалено його визначення в частині сприйняття суспільством.

Форми реалізації кримінальної відповідальності

Ігор Іванович Митрофанов — 2025-12-20

Стаття присвячена дослідженню потреби модернізації Кримінального кодексу (КК) України, спираючись на теоретичні засади механізму кримінально-правового регулювання (МКПР), розроблені провідними українськими вченими. Основна увага зосереджена на аналізі кримінальної відповідальності як ключового елементу МКПР та її форм реалізації. У статті визначається форма реалізації кримінальної відповідальності як регламентований процес перетворення норми кримінального права на реальну поведінку суб’єктів, що включає засудження та визначення обмежень (чи їх відсутність), зафіксовані в обвинувальному вироку суду.

У роботі критично оцінюються та класифікуються існуючі в доктрині та практиці форми реалізації кримінальної відповідальності, пропонуючи поділ на: 1) форму, не пов’язану з призначенням покарання (без судимості, наприклад, засудження без призначення покарання); 2) форму, пов’язану з призначенням покарання, яка, своєю чергою, поділяється на: а) призначення покарання, але без його реального відбування (наприклад, звільнення з випробуванням); б) з реальним відбуванням призначеного покарання.

Аргументується, що примусові заходи медичного характеру (ПЗМХ) та притягнення особи до кримінальної відповідальності (процесуальний етап) не можуть вважатися формами реалізації кримінальної відповідальності. ПЗМХ, зазначається, є засобами безпеки з виключно медичною метою, відмінними від покарання за підставами, змістом та наслідками (відсутність судимості). У статті підкреслюється, що головною формою реалізації кримінальної відповідальності є покарання, яке безпосередньо випливає із санкцій норм кримінального права.

До питання щодо способів законодавчої техніки при конструюванні складів кримінальних правопорушень з альтернативними ознаками об'єктивної сторони

Володимир Анатолiйович Перець — 2025-12-20

У статті здійснено комплексне дослідження кримінально-правової природи складів кримінальних правопорушень з альтернативними ознаками об’єктивної сторони, теоретичні основи та особливості конструювання складів кримінальних правопорушень з альтернативними ознаками обєктивної сторони. Розкрито теоретичні засади класифікації одиничних кримінальних правопорушень, визначено місце та особливості альтернативних складів у системі кримінального права. Автор аналізує підходи вітчизняних і зарубіжних учених до визначення сутності альтернативності в межах складу кримінального правопорушення, акцентуючи увагу на її змістовному наповненні, структурних характеристиках і нормативному закріпленні. У ході дослідження встановлено, що в сучасній кримінально-правовій доктрині відсутній єдиний підхід до тлумачення поняття «склад з альтернативними ознаками», що зумовлює неоднозначність у правозастосовній практиці. Обґрунтовується необхідність чіткого розмежування між альтернативними діяннями в диспозиції статті та самостійними складами кримінальних правопорушень. Розглядаються ключові умови, за яких можлива реалізація конструкції альтернативного складу, зокрема: єдність суб’єкта кримінального правопорушення, однорідність форм вини, спільність мотиву і мети, а також рівнозначність суспільної небезпеки окремих альтернативних діянь. Зроблено висновок про доцільність формалізації загальних критеріїв побудови складів з альтернативними ознаками, що дозволить підвищити рівень юридичної визначеності, забезпечити єдність правозастосування, запобігти помилковій кваліфікації та гарантувати дотримання принципу законності. Запропоновані теоретичні положення можуть бути використані як у науковій діяльності, так і в практиці досудового розслідування та судового розгляду кримінальних проваджень, що дозволить виділити єдині критерії та принципи кваліфікації діянь.

Право на компроміс у провадженнях щодо кримінальних правопорушень, які завдають шкоди одночасно публічним і приватним правовідносинам

Олена Гаджук — 2025-12-20

У статті розглянуто проблему допустимості компромісу сторін у справах щодо кримінальних правопорушень, основним безпосереднім об’єктом яких є суспільні відносини у публічній сфері, а додатковим безпосереднім об’єктом – життя, здоров’я або інший приватний інтерес учасника правовідносин. Проаналізовано теоретичні дискусії про допустимість кримінально-правового компромісу у провадженнях щодо кримінальних правопорушень, які завдають шкоди одночасно і публічним, і приватним правовідносинам. Проілюстрована відсутність єдності правозастосовної практики у питаннях реалізації сторонами провадження права на компроміс.

Обстоюється позиція, що в Україні все ще триває перехідний стан правової системи від права тоталітарної держави, з її гіпертрофованим акцентом на публічному, до ліберально-демократичного устрою, що характеризується збільшенням елементів приватного у правовому регулюванні. Додатковими аргументами посилено ідею щодо доцільності передбачення в законі для сторін кримінального провадження можливості укладення угоди про примирення незалежно від тяжкості вчиненого кримінального правопорушення. На думку авторки, такі норми, відповідно до принципу процесуальної економії, надаватимуть кримінальному процесу більшої гнучкості і дозволять сторонам більш ефективно реалізовувати право на компроміс.

Колізії правового регулювання та прогалини у виконанні покарання, пов’язаного з позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю

Людмила Іванівна Олефір — 2025-12-20

У статті досліджено правову природу, сутність та лексико-семантичні особливості покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Автори акцентують увагу на структурі цього правового терміна, який відображає його зміст і визначає специфіку правовідносин, що виникають у процесі призначення та виконання покарання. Проаналізовано два складові елементи санкції − «посада» і «діяльність», розкрито їх організаційно-правовий та функціональний зміст. Зазначено, що позбавлення права обіймати певні посади спрямоване на усунення особи від виконання службових функцій, пов’язаних з управлінськими чи владними повноваженнями, тоді як позбавлення права займатися певною діяльністю має ширший зміст і охоплює різні види професійної, творчої чи підприємницької діяльності. Визначено превентивну мету покарання, яка полягає у запобіганні повторному вчиненню кримінальних правопорушень шляхом обмеження доступу засудженого до сфер, у яких його протиправна поведінка була можливою. У роботі обґрунтовано місце позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю у системі кримінальних покарань як заходу, не пов’язаного з ізоляцією від суспільства, але такого, що істотно впливає на соціально-трудовий статус особи. Звернено увагу на його міжгалузеву природу та наслідки у вигляді професійної дискваліфікації. Окремо розглянуто проблеми реалізації та контролю за виконанням цього виду покарання, зокрема відсутність узгодженого механізму анулювання та вилучення посвідчень трактористів-машиністів, неефективність обміну інформацією між Держпродспоживслужбою, Національною поліцією та МВС України. Запропоновано удосконалити правове регулювання і міжвідомчу взаємодію задля забезпечення повного виконання судових рішень і досягнення мети покарання.

Методологія кримінологічних досліджень: в пошуках нових парадигм

В’ячеслав Олексійович Туляков — 2025-12-20

Стаття узагальнює сучасні парадигмальні уявлення в кримінології та кримінальному праві, від кількісних методів дослідження до валідації через призму методології креативного розвитку та адаптації теорії креативного руйнування до сучасних кримінологічних парадигм. Пропонується динамічний підхід до оновлення кримінологічної методології, що передбачає корекцію помилкових механізмів генерації даних для послідовного формулювання нових, валідних підходів до кримінального інжинірингу.

Наголос робиться на підтриманні балансу прав між суб’єктами кримінально-правових відносин, переході до ціннісно-орієнтованої юстиції, контекстуалізованої криміналізації та процесуальної ефективності (ECtHR, Helme v. Estonia, 2025). Методологічний розділ включає якісні методи (Einat, 2025: інтерв’ю, етнографія для з’ясування «чому» та «як» відбувається злочин); типові помилки новачків (зрівняння статистики з реальністю, кореляція проти причинності, латентність, політична вибірковість); гомеокінетичний підхід (Iberall, 1972), що концептуалізує злочин як обмін речовиною, енергією та інформацією у системі «правопорушник–жертва–середовище», з супутньою критикою за макрорівневий редукціонізм у кримінальному інжинірингу та недостатню емпіричну перевірюваність.

Додаткову увагу приділено епістемологічним обмеженням сучасних даних про злочинність, включно з алгоритмічною неправильною класифікацією у звітності про злочини на цифрових платформах, зростаючою нестабільністю постконфліктних кримінальних траєкторій та спотворенням суспільного сприйняття ризику через медійне підсилення злочинності.

Стаття аргументує необхідність інтегрованої моделі кримінологічного дослідження, яка поєднує надійний кількісний дизайн, триангуляційні якісні методи та ітеративні цикли валідації, щоб уникнути методологічного дрейфу та забезпечити стійкість теорій у швидко трансформуючійся соціальній реальності.

З кримінально-правової перспективи стаття висвітлює зростаючу роль контекстуальної пропорційності, особливо у перехідних державах, де надмірна криміналізація та вибіркове застосування норм можуть підривати суспільну довіру та легітимність інституцій. Запропонована структура підкреслює взаємодію між підставами криміналізації, орієнтованою на жертву юстицією та еволюцією практики ECtHR щодо процесуальної справедливості та мінімальних стандартів послідовності у застосуванні примусових повноважень.

Для України ключовими викликами є постконфліктна реінтеграція, денормалізація та деромантизація насильства, а також регулювання нових категорій технологічно-обумовлених злочинів. Особливий акцент робиться на необхідності ідентифікації, валідації та корекції системних упереджень у даних правоохоронних органів, вдосконалення медійного індексу злочинності для відображення реальних моделей жертвування та узгодження реформ кримінальної юстиції з принципами ЄС: субсидіарності, пропорційності та сталості через орієнтовану на жертву юстицію.

Стаття завершується закликом до більшої методологічної уважності у зборі та інтерпретації даних, узгоджених із новими парадигмами, орієнтованою на жертву юстицією та інтеграцією практики ECtHR у сталий розвиток кримінальної юстиції України.

Комплексний та системний підходи у кримінології: сегменти методологічного й праксеологічного перетину

Максим Геннадійович Колодяжний — 2025-12-20

У статті з урахуванням результатів емпіричного та теоретичного рівнів наукового пізнання здійснена спроба співвіднести між собою комплексний та системний підходи у галузі кримінології. Наголошено, що в основі цих підходів перебуває розгляд певної наукової проблеми на засадах комплексності та системності, відповідно. Виділено три найбільш поширених позиції щодо співвідношення між собою комплексного та системного підходів. Наведено авторські судження щодо недоречності їх ототожнення, змішування або розгляду комплексного підходу базовим стосовно системного підходу. Критикується думка про те, що комплексний підхід має більш давні історичні корені порівняно із системним підходом. Положення щодо тісної взаємодії комплексного та системного підходів, а так само первинності першого щодо другого ґрунтується також на поглибленні тлумачення пар таких термінів, як комплекс–система, комплексність–системність, комплексний підхід–системниий підхід. Порівняння комплексного та системного підходів у кримінології здійснено також з урахуванням істотних ознак комплексу (окремого рівня кримінологічної системи) та всієї цієї системи. Таке порівняння ураховує внутрішньосистемне вираження комплексності. При цьому воно може здійснюватись й за допомогою зовнішньосистемних проявів комплексності. Методологічний зріз представленої проблеми застосовано у праксеологічній площині щодо системного та комплексного характеру практики запобігання кримінальним правопорушенням. У висновках указано на методологічну компліментарність комплексного та системного підходів, виокремлено значення здійснення подібного співставлення для кримінологічної теорії та практики, вказано на вектор подальших актуальних наукових розвідок щодо поглиблення кримінологічного знання про проблему комплексності та комплексного підходу.

Національна безпека як об’єкт кримінально-правової охорони держави

Роман Миколайович Шестопалов — 2025-12-20

У цій науковій роботі здійснено дослідження концептуальних засад розуміння національної безпеки як об’єкту кримінально-правової охорони держави, акцентувавши увагу на особливості її розуміння саме як правової категорії, а також її місце, роль та значення в системі взаємодій з іншими суміжними галузями (публічним управлінням, економікою, соціологією, політологією, військово-оборонною сферою тощо). З цією метою проаналізовано стан наукових досліджень за обраною тематикою, а також, спираючись на власний практичний досвід правозастосування виокремлено стилі, підходи та вектор професійної уваги світосприйняття національної безпеки як правової категорії, що дало нагоду науково обґрунтувати власне термінопоняття національної безпеки, окреслити її об’єкт, що підлягає кримінально-правовій охороні, а також визначити національні інтереси як її основу.

Вказане дало змогу визначити найголовніші складові об’єкту національної безпеки, що підлягають кримінально-правовій охороні, – громадянин як її кінцевий бенефіціар, суспільство, держава.

Аналіз окремих положень Особливої частини Закону про кримінальну відповідальність про злочини проти основ національної безпеки в розрізі дослідження національних інтересів як фундаментальних потреб, цілей та цінностей, життєво необхідних для існування, розвитку та безпеки громадянина, суспільства, держави, дозволили прийти висновку, що вони є лакмусовим папірцем, що визначає національну безпеку як особливий соціальний феномен та правове явище, та є тою червоною ниттю, що окреслює її кримінально-правову охорону.

Окремим блоком піддано науковому обґрунтуванню стиль, підходи та вектор професійної уваги світосприйняття національної безпеки як правової категорії, а також проведено системний аналіз найголовніших складових об’єкта її кримінально-правової охорони (громадянина як її кінцевого бенефіціара та національних інтересів як базової основи).

Провадження господарської діяльності у взаємодії із суб’єктами приватного права держави-агресора: проблеми кримінально-правової кваліфікації

Олександр Олексійович Дудоров — 2025-12-20

У статті на підставі вивчення матеріалів актуальної судової практики та з урахуванням здобутків науки кримінального права розглядаються питання кваліфікації дій вітчизняних суб’єктів господарювання (їхніх представників), які, перебуваючи на підконтрольній Україні території, провадять господарську діяльність у взаємодії із суб’єктами приватного права російської федерації (рф). Вироблено авторські рекомендації щодо кримінально-правової оцінки вказаної протиправної поведінки. З оглядну на релевантний зарубіжний досвід, висунуто пропозиції стосовно законодавчих змін, покликаних мінімізувати підґрунтя для неоднакового застосування відповідних положень Кримінального кодексу України (КК).

Доведено, що дії осіб, які, перебуваючи на підконтрольній Україні території, провадили господарську діяльність у взаємодії з відмінними від держави-агресора суб’єктами приватного права рф, не можуть кваліфікуватись як пособництво державі-агресору (через відсутність належних реципієнтів активів і мети). З’ясовано зміст поняття «представник держави-агресора» і мети завдання шкоди Україні як ознак складу злочину, передбаченого ст. 111-2 КК. Висловлено міркування щодо правильності кваліфікації дій у резонансному «кейсі Богуслаєва».

Аргументовано положення про те, що єдиним прийнятим варіантом кримінально-правової оцінки аналізованої протиправної поведінки de lege lata може бути визнання її передбаченим ч. 4 ст. 111-1 КК «господарським (економічним) колабораціонізмом», однак така кваліфікація уможливлюється лише умови сприйняття така званого широкого розуміння вжитого у цій кримінально-правовій нормі звороту «держава-агресор».

De lege ferenda запропоновано авторський підхід до кримінально-правової оцінки провадження відповідної господарської діяльності, у межах якого буде (а) чітко зрозуміло, що факторами, які впливають на кваліфікацію такої поведінки, будуть наявність/відсутність умов окупації та суб’єкти, з якими відбувається господарська співпраця (суб’єкти приватного права держави-агресора, представники держави-агресора), і (б) забезпечено диференційований кримінально-правовий вплив на тих, хто здійснює таку співпрацю.

Правові наслідки оскарження, зміни та втрати чинності правовими актами, на підставі яких застосовано санкції, в контексті підстави кримінальної відповідальності за їх порушення та обхід

Микола Анатолійович Рубащенко — 2025-12-20

Наукова стаття присвячена комплексному аналізу взаємозв’язку між оскарженням й іншим видами припинення санкційних правовідносин та кримінальною відповідальністю за порушення або обхід санкцій, запроваджених Україною після початку широкомасштабної агресії Російської Федерації.

Автор виходить із того, що санкції є ефективними лише за наявності кримінальних покарань за їх порушення. Обґрунтовується критична важливість права на оскарження обмежувального заходу, оскільки воно не лише слугує засобом правового захисту для підсанкційних осіб, але й виступає інструментом дисциплінування владних суб’єктів, що застосовують санкції, забезпечуючи чіткість, точність та обґрунтованість їхніх рішень, що є необхідною умовою для легітимності санкційної політики в цілому.

У статті досліджуються норми КК України, які lex lata використовуються для кваліфікації порушень санкцій, проєкт законодавчих змін і зобов’язання України щодо імплементації Директиви (ЄС) 2024/1226, дія санкційних актів у часі та її вплив на доведення складу кримінального правопорушення, європейські механізми адміністративного та судового оскарження санкцій і їх порівняння з національним.

Ключовим результатом дослідження є виокремлення двох типів юридичних фактів, що припиняють санкційні правовідносини – реабілітуючих та нереабілітуючих: перші обумовлені визнанням санкційного правового акту незаконним або неконституційним, що унеможливлює кримінальне переслідування, а другі – обумовлені закінченням строку дії санкції, а так само добровільним скасуванням чи зміною правового акту суб’єктом правотворчої діяльності, які не впливають на встановлення actus reus та притягнення до кримінальної відповідальності.

Щодо питання кваліфікації співучасті зі спеціальним суб’єктом: на прикладі умисного вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК України)

Тетяна Павленко — 2025-12-20

Стаття присвячена дослідженню проблеми кваліфікації співучасті зі спеціальним суб’єктом. Зауважено, що підставою кримінальної відповідальності за кримінальні правопорушення, які вчиняються у співучасті, є вчинення особою кримінального правопорушення, яке містить ознаки складу кримінального правопорушення, тобто як і при вчиненні протиправного діяння одноособово. Наголошено на тому, що співучасники несуть відповідальність на єдиних підставах і в єдиних межах, а саме за тією ж статтею (за необхідністю частиною статті) Особливої частини КК України.

Разом з тим визначено особливості кваліфікації співучасті зі спеціальним суб’єктом, що пов’язано з тим, що кримінальне правопорушення зі спеціальним суб’єктом може бути вчинено лише таким (спеціальним) суб’єктом. Відтак зроблено висновок, що дії співучасників, які не мають ознак спеціального суб’єкта будуть мати особливості правової оцінки. Зазначені особливості проаналізовано на прикладі застосування ст. 117 КК України.

Виокремлено три можливі варіанти кваліфікації дій співучасників умисного вбивства матір’ю своєї новонародженої дитини: матір виступає співвиконавцем вбивства з іншими особами; матір виконує роль виконавця, інші особи співучасники; матір виступає співучасником, а інші особи є виконавцями.

Акцентовано увагу на тому, що обставина, яка покладена в основу пом’якшення кримінальної відповідальності за вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (час: пологи або відразу після пологів; та, на нашу думку, особливий психоемоційний стан жінки-матері), стосується виключно особистих властивостей суб’єкта цього кримінального правопорушення (матері новонародженої дитини), тому вона не може поширюватися на інших співучасників кримінального правопорушення. Отже, співучасники при вчиненні умисного вбивства новонародженої дитини (ст. 117 КК України) не можуть нести відповідальність з урахуванням пом’якшуючих обставин.

До питання щодо, притягнення до юридичної відповідальності у справах пов’язаних з порушенням правил «політичних фінансів»

Микола Курило — 2025-12-20

Передумова. Метою даної статті стало, по-перше, здійснити огляд структури та положення статті 159-1 Кримінального Кодексу України як норми національного законодавства, що передбачає притягнення до відповідальності за Порушення порядку подання фінансового звіту про надходження і використання коштів виборчого фонду, звіту політичної партії про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру; по-друге, вивчити сталу судову практику національних судів з розгляду справ зазначеної категорії кримінального правопорушення як якісного, так і кількісного показника на відповідність принципу невідворотності відповідальності.

Цілі. Визначити проблемні аспекти застосування на практиці положень ст. 159-1 Кримінального кодексу України при вжитті заходів по притягненню винних осіб до відповідальності та напрацювати можливі шляхи її вирішення.

Методи. Методологія дослідження уособлена низкою загальних, філософських і спеціальних методів, серед яких: діалектичний, компаративістський, аналізу та синтезу та ін. Теоретичною основою дослідження стали положення національного законодавства, наявна судова практика національних судів, теоретичні напрацювання українських науковців. Комплексний підхід у застосуванні методів наукового пізнання забезпечив логічний виклад цього матеріалу, достовірність статистичних даних та обґрунтованість отриманих висновків.

Результати. На підставі здійсненного аналізу та узагальнення чинних положень національних правових актів та сталої судової практики з притягнення до кримінальної відповідальності у справах, пов’язаних з порушенням правил політичного фінансування, встановлено системні проблеми у правовому регулюванні та практиці застосування
ст. 159-1 КК України, що призводить до низької ефективності притягнення до відповідальності за порушення у сфері політичного фінансування.

Висновки. За результатами дослідження пропонуються вирішення проблем практичного застосування положень статті 159-1 КК України, шляхом внесення запропонованих змін до законодавства.

Проблеми кримінально-правового регулювання господарських відносин у сфері функціонування будівельного ринку України

Ігор Крамаренко — 2025-12-20

У статті досліджуються проблемні аспекти правового регулювання та практики правозастосування у сфері кримінально-правової охорони господарських відносин, пов’язаних із функціонуванням будівельного ринку України. Звертається увага на особливості економічних злочинів, що найчастіше вчиняються у будівельній галузі, зокрема шахрайство, службові зловживання, ухилення від сплати податків, порушення правил використання бюджетних коштів. Проаналізовано чинне законодавство та його відповідність сучасним викликам, виявлено прогалини та колізії у нормативно-правовому забезпеченні. Окремо розглянуто питання ефективності діяльності правоохоронних органів у сфері запобігання та протидії злочинам на будівельному ринку. На основі проведеного аналізу запропоновано напрями удосконалення кримінально-правових механізмів захисту господарських відносин, серед яких — посилення відповідальності за злочини у сфері будівництва, удосконалення антикорупційних заходів, а також гармонізація національного законодавства з європейськими стандартами.

Проблемні питання кваліфікації екоциду

Марина Євгенівна Григор’єва — 2025-12-20

У статті досліджуються проблемні питання, що виникають при кваліфікації злочину екоцид. З’ясовано, що безпосереднім об’єктом екоциду згідно з КК України є екологічна безпека людства, безпека природнього середовища. Доведено, що додаткові факультативні об’єкти екоциду є безпека населення, його культурні цінності тощо. Встановлено, що предметом цього злочину є рослинний, тваринний світ, атмосфера, водні ресурси, земля, надра, інші компоненти екосистеми і космічний простір. Досліджено об’єктивну сторону екоциду в чинному КК, проаналізовано ті форми діяння, які закріпив законодавець, а саме: масове знищення рослинного або тваринного світу; отруєння атмосфери або водних ресурсів; вчинення інших дій, що можуть спричинити екологічну катастрофу. Акцентовано увагу, що склад злочину екоцид у перших двох його формах сформульований як матеріальний, і відповідно злочин є закінченим з моменту настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді спричинення екологічної катастрофи, різновидами якої є масове знищення рослинного і тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів; склад злочину у третій формі сформульований як усічений склад злочину і є закінченим з моменту вчинення будь-яких дій, якими створюється загроза спричинення екологічної катастрофи і його слід кваліфікувати як закінчений злочин з моменту, коли масове знищення рослинного чи тваринного світу, отруєння атмосфери або водних ресурсів фактично відбулися, або з моменту вчинення будь-яких інших дій, безпосередньо спрямованих на заподіяння шкоди об’єкту злочину. Проаналізовано доцільність введення в чинний КК нового поняття воєнного екоциду, запропоновано створити кваліфікований склад злочину екоцид з обтяжуючою обставиною – в умовах воєнного стану.

Між антропоцентризмом та екоцентризмом: доктринальні підходи до криміналізації екоциду на міжнародному рівні

Анастасія Пугач — 2025-12-20

У статті було проаналізовані ключові підходи до розуміння довкілля на прикладі побудови взаємозв’язку між завданням негативних наслідків та діяльністю людини під час збройних конфліктів – а саме, на прикладі В’єтнамської війни і застосування хімічної зброї під час однієї з операцій, що дали поштовх до розвитку екологічної юриспруденції. Такі підходи можливо прослідкувати від філософських – таких як екологічна етика, екологічна справедливість, глибокої і соціальної екології, рух за права тварин, рух за права тварин та екофемінізм – до правових, а саме підходу крізь права людини, прав природи і прав майбутніх поколінь.

У цьому контексті було здійснено розмежування між антропоцентричними і екоцентричними призмами до аналізу шкоди довкіллю, де перевага надається або її розумінню крізь шкоду для людей та впливу на людські групи, або зосереджується увага на наслідках для довкілля per se. Надалі, авторкою було досліджено бачення екоциду як форми геноциду в іноземній доктрині на прикладі прав корінних народів Австралії, Кенії і Америки. Було зроблено висновок щодо подальших перспектив та викликів такого регулювання, зокрема на його недостатність і зосередженість на шкоді людській групі. Втім, було зауважено, що такий підхід може набувати своєї актуальності і для України на прикладі такого корінного народу, як кримські татари, а тому може потребувати подальшого розвитку. Далі, було проаналізовано запропоновані іноземною доктриною групи підходів до криміналізації екоциду – а саме, інкременталістська школа, школа реляційної онтології, школа соціальної корисност і школа екоцентричного пріоритету. На їх прикладі було показано розбіжність між антропоцентричними та екоцентричними підходами в доктрині. Залежно від підходів, запропонованих школами, залежать потенційні елементи міжнародного злочину – зокрема, рівень наміру, тобто суб’єктивної сторони. Було також звернено увагу на виклики при обранні екоцентричного напрямку – а саме, застосування їх до вже упорядкованої системи міжнародного кримінального права, в тому числі щодо нових категорій потерпілих.

Зловживання владою, службовим становищем або повноваженнями

Юрій Васильович Гродецький — 2025-12-20

У статті здійснено комплексний аналіз зловживання владою, службовим становищем або повноваженнями крізь призму загальної теорії права та кримінального права України. Обґрунтовується, що у теорії права зловживання правом розглядається як самостійне соціально-правове явище, яке виникає в процесі реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків за умов формальної правомірності поведінки, але всупереч соціальному призначенню права, принципам справедливості та добросовісності. Наголошується, що таке розуміння зловживання не зводиться до правопорушення і має онтологічний, ціннісний характер.

Водночас у кримінальному праві зловживання владою або повноваженнями розглядається виключно як кримінально каране діяння, що характеризується чітко визначеними ознаками складу кримінального правопорушення та підпорядковується принципу законності. У статті розкрито відмінності між загальнотеоретичним і кримінально-правовим підходами до зловживання правом, обґрунтовано їх співвідношення як загального і спеціального.

Основну увагу зосереджено на детальному кримінально-правовому аналізі складів кримінальних правопорушень, передбачених статтями 364, 364¹ та 365² Кримінального кодексу України. Розкрито особливості об’єктивних і суб’єктивних ознак відповідних складів, зміст категорій «істотна шкода», «тяжкі наслідки», «неправомірна вигода». Проведено відмежування зазначених кримінальних правопорушень від суміжних складів та окреслено проблемні питання їх кваліфікації з урахуванням судової практики.